Зимові вечори часто спонукають до ностальгії та спогадів про визначні миті спорту. У короткому історичному екскурсі пропонуємо пригадати сім ключових етапів становлення та злетів футбольного клубу «Дніпро» — від ранніх перипетій із найменуванням до європейських подвигів і драматичного фіналу.
Про це розповідає Дніпро24
Початки та формування клубу
Історія «Дніпра» оповита спорами щодо точного часу заснування: тривалий час за відправну точку брали 1925 рік, пізніше — 1918-й, який офіційно визнають роком створення клубу. Деякі дослідники, зокрема історики футболу, відносять витоки до 1911 року, коли у місті з’явився колектив під назвою «Алькор». Протягом наступних років команда виступала під різними іменами — БРІТ, «Петровець», «Сталь», «Металург» — і лише в 1961 році остаточно отримала назву «Дніпро». Перші спортивні успіхи під цим іменем з’явилися не відразу.
У наступні десятиліття формування клубу відбувалося через низку тренерських та організаційних змін, які заклали основу подальших перемог і періодичних криз.
Тренерські повороти, підйоми та європейські здобутки
Наприкінці 1968 року до Дніпропетровська прийшов Валерій Лобановський, якому на той час було 29 років. Його амбіції та тренерські ідеї швидко змінили команду: вже 1969 року «Дніпро» всерйоз претендував на підвищення в класі, а в 1971-му виграв Першу лігу СРСР і вперше вийшов до Вищої ліги. Нападник тих часів Василь Лябік з теплом згадує період Лобановського, коли в клубі зародилися великі амбіції та прагнення перемагати. Коли ж Лобановський покинув клуб заради «Динамо», у «Дніпрі» розпочався перехідний період.
Після Лобановського тренерський пост зайняв Віктор Каневський (1973–1977), але рівень гри знизився. Згодом зміни тренерів — зокрема Вадима Іванова, а пізніше Йожефа Сабо та Андрія Біби — не дали стабільності, і в 1978 році клуб вилетів з Вищої ліги. Два сезони команда провела у Першій лізі, а перед сезоном 1981-го повернулася до еліти, готуючись до наступного прориву.
Початок 1980-х ознаменувався прихід тренерського дуету Володимира Ємця та Геннадія Жиздика: вони здобули локальні успіхи, а за два роки «Дніпро» сенсаційно став чемпіоном Радянського Союзу 1983 року. У Кубку європейських чемпіонів команда дійшла до 1/4 фіналу, де в серії пенальті поступилася французькому «Бордо». Після золота послідували два поспіль бронзові сезони, після яких Ємець залишив команду. Новий наставник Євген Кучеревський повернув клуб на вершину: у 1988 році «Дніпро» вдруге виграв чемпіонат СРСР, а у 1989-му здобув Кубок СРСР. У 1990 році команда знову дійшла до 1/4 фіналу Кубка чемпіонів, де поступилася португальській «Бенфіці».
Після відновлення незалежності України клуб відчув трансформації: Кучеревський пішов, а на тренерський місток прийшов Микола Павлов. У дебютних чемпіонатах незалежної України під його керівництвом «Дніпро» здобув бронзу, а в наступному сезоні — срібло, програвши чемпіонство лише наприкінці сезону. Павлов залишив команду у 1994 році через фінансові труднощі, після чого з’явилися нові спонсори й наставник Бернд Штанге, який приніс європейський підхід, але пішов 1996 року у зв’язку зі зміною власників.
1996 рік став початком епохи власника Ігоря Коломойського: його прихід і призначення Андрія Стеценка спортивним директором означали послідовні результати — численні бронзові фініші та три виходи до фіналів Кубка України. Повернення Євгена Кучеревського в 2001 році підняло команду на вищий внутрішній рівень та принесло пам’ятні європейські перемоги, серед яких домашня перемога 3:0 над німецьким «Гамбургом».
Прагнення власника здобути чемпіонство спонукало запрошення іспанського тренера Хуанде Рамоса, який почав будувати потужну команду й наполягав на помітних трансферах. Однак у 2014 році через початок російської агресії Рамос відмовився продовжувати контракт, а Коломойський зменшив інвестиції. Наступним наставником став Мирон Маркевич, і вже в наступному сезоні, без радикальних змін, він на базі існуючих напрацювань вивів «Дніпро» до фіналу Ліги Європи 2015 року — результату, який і досі викликає гордість у вболівальників по всій Україні. Подальші події призвели до трагічного фіналу, що назавжди змінило долю клубу.
Олександр Комарук