Іван Огієнко — визначний український вчений, мовознавець, педагог і громадський діяч, який пройшов шлях від ректури вітчизняного університету до церковного служіння як митрополит Іларіон. Його життя поєднало активну професійну та політичну діяльність, масштабну наукову спадщину й духовний вибір, що завершився служінням у діаспорі в Канаді.
Про це розповідає Дніпро24
Ранні роки та освіта
Іван Огієнко народився 1882 року в селі Брусилів у бідній родині, був шостою дитиною. Вже в дитинстві залишившись без батька, він опанував самоосвіту, поєднуючи навчання з роботою, щоб допомагати родині. Початкову освіту здобув у Брусилові (чотири роки), 1896 року вступив до Київської військово-фельдшерської школи, а згодом працював у Київському військовому шпиталі.
У 1903 році Огієнко склав іспити для вступу до Острозької гімназії, а 1909 року закінчив Київський університет святого Володимира. Паралельно навчався на Вищих педагогічних курсах і заробляв репетиторством. Уже на початку XX століття він активно цікавився літературою, почав публікувати перші твори з 1905 року й заглиблюватися в джерелознавство, археологію, текстологію та бібліотекознавство.
Наукова, громадська та церковна діяльність
Огієнко органічно поєднав наукову та громадську діяльність. Він співпрацював із товариством «Просвіта» та знайомився з провідними інтелектуалами епохи: Агатангелом Кримським, Борисом Грінченком, Михайлом Грушевським та іншими. 1915 року почав викладати у виші, де навчався: спочатку мова й література, пізніше — також «Історія східнослов’янського наголосу».
Навесні 1917 року, у період створення Центральної ради, Огієнко увійшов до Міністерства освіти й ініціював заснування Українського народного університету в Києві. За його ініціативою з’явився новий курс «Українська культура» та книга з такою ж назвою, а після Лютневої революції він став одним із перших викладачів, що читали лекції рідною мовою. 1918 року став професором кафедри історії української культури в Київському Українському державному університеті, а потім відповідав за відкриття університету в Кам’янці-Подільському і став його першим ректором.
Огієнко був серед засновників Української академії наук та очолював Державну правописну комісію, розробляв концепції викладання рідної мови й законопроєкти для впровадження мовних норм у систему освіти. 1919 року він очолив Міністерство народної освіти УНР і брав участь в організації та ідеологічному наповненні Акта Злуки УНР і ЗУНР. Після 1922 року поступово відійшов від політичної діяльності, зосередившись на науковій праці.
Мовознавство залишалося головною пристрастю Огієнка: він збиравав рідковживані слова, фразеологізми, народні пісні, колекціонував стародруки та досліджував історію українського друкарства. Результатом стала монументальна праця «Історія українського друкарства XV–XVIII століть» та багато інших розвідок. Він упорядкував «Український стилістичний словник», переклав Новий Завіт, а найбільш амбітний задум — переклад Біблії — Огієнко завершив 1962 року; цей переклад і дотепер використовується в богослужінні і вважається значним досягненням у біблеїстиці.
У 1920–1930-х роках як професор у Варшаві він викладав церковнослов’янську мову й палеографію, заснував серію наукових видань («ЕЛПІ», «Студії до української граматики», «Рідна мова», «Наша культура») та багатотомник «Бібліотека українознавства». За життя створив майже дві тисячі наукових праць, охопивши теми від історії української церкви до теорії культури, мови й літератури.
Особисті трагедії і випробування призвели його до релігійного вибору. Після смерті дружини Домініки (1937) і важких років еміграції Огієнко дедалі більше звертався до богослов’я. 1940 року в Яблочинському Свято-Онуфрієвському монастирі йому було звершено чернечий постриг — він узяв ім’я Іларіон. Того ж року на Холмському соборі його висвятили у єпископи Холмського і Підляського; зусилля Іларіона сприяли створенню вищої духовної школи в Холмі й українського богослужіння українською мовою. 1944 року він отримав сан митрополита.
Під час Другої світової війни, у 1944 році, німецька примусова евакуація духовенства змусила Огієнка залишити Холмщину; він емігрував до Словаччини, потім у Швейцарію, а 1947 року прибув до Канади. 1951 року на Надзвичайному Соборі його обрали предстоятелем Української греко‑православної церкви в Канаді. Тут він заснував Теологічне товариство, реорганізував богословський факультет у Манітобському університеті, створював навчальні програми та готував священників для українських громад і діаспор усього світу. Також очолював Український народний університет у Вінніпезі та продовжував інтенсивну науково‑видану діяльність.
Останні роки життя митрополита були відзначені плідною творчою працею: він уперше склав українську патрологію, написав біографічні нариси про діячів української церкви, створив історико‑канонічні та педагогічні праці. Помер у віці 90 років 1972 року; навіть обіймаючи високе церковне звання, він вів аскетичне життя та не накопичував матеріальних статків.
Автор: Тамара Бєлкіна
