Розпочинається цикл матеріалів під заголовком “Чорнобиль. Сорокова весна”, присвячений учасникам ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС — найбільшому технологічному інцидентові ядерної енергетики XX століття
Про це розповідає Дніпро24
Аварія та перші наслідки
26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці ЧАЕС стався вибух, у результаті якого в атмосферу потрапило понад 60 тонн радіоактивних речовин. Перший удар прийняли на себе працівники станції та пожежники, багато з яких отримали смертельні дози опромінення й померли від гострої променевої хвороби в перші місяці після катастрофи. Шестеро пожежників, що прибули на місце, померли протягом місяця.
З території в радіусі близько 30 кілометрів було евакуйовано близько сотень тисяч людей, що утворило зону відчуження, де постійне проживання й досі заборонене. Із локалізацією наслідків аварії працювали понад півмільйона людей: працівники станції, науковці, військові, пожежники, міліціонери, медики, шахтарі, будівельники та інші, котрі ризикували здоров’ям і життям, щоби не допустити ще гірших наслідків.
Шлях одного ліквідатора
Перший матеріал циклу розповідає про Олександра Івановича Лісняка з Дніпра. Його призвали до робіт з ліквідації наслідків аварії військкоматом Жовтневого району Дніпропетровська в ніч із 5 на 6 травня 1986 року. Уже 7 травня Олександр вирушив до четвертого енергоблоку ЧАЕС.
– Я потрапив у взвод, який займався перевезенням рідкого азоту для охолодження розплавленого реактора, аби запобігти водневому вибуху. Із 9 травня я чотири рази виїжджав до четвертого енергоблоку, – розповідає Олександр Іванович.
Перенесення рідкого азоту було одним із заходів, які мали зменшити ризик водневого вибуху. Вірогідність такого вибуху була дуже високою: це міг бути катастрофічний вибух, що перевищив би руйнівну силу подій 26 квітня. Після четвертого виїзду їхньому взводу заборонили заїзд на станцію. Поза роботами бійці виконували й допоміжні завдання — наприклад, у Прип’яті вони мали чистити картоплю та мити підлогу в ресторані, що було частиною організації життя підрозділу на місці.
Умови робіт у зоні були надзвичайно небезпечні через постійне іонізуюче опромінення. Дози, які отримували ліквідатори, відрізнялися залежно від тривалості перебування в зоні та ступеня забруднення конкретних ділянок.
За документами, що надійшли на військкомат, у Олександра Івановича була вказана доза 25 рентген, у медичній карті позначено 22 рентгени. Навіть 22 рентгени — це велика доза опромінення, проте не смертельна: доза близько 600 рентген, отримана одразу, вважається практично смертельною і зазвичай призводить до смерті впродовж кількох тижнів через гостру променеву хворобу.
Олександр Іванович пробув у зоні ліквідації до 11 червня 1986 року. По поверненні до Дніпра він відновив роботу. Восени того ж року йому пропонували пройти курс лікування в Київському інституті радіології, однак тоді він відмовився. У подальші роки стан здоров’я вимагав медичної допомоги: у 2006 році він лікувався в лікарні імені Мечникова, а у 2007 та 2019 роках отримав групи інвалідності.
Нині Олександр Іванович очолює відокремлений підрозділ всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» у Соборному районі Дніпра. Організація також надає допомогу постраждалим від військової агресії з боку російська федерація, підтримує інвалідів Чорнобиля, малозабезпечені родини та переселенців у межах району.
За словами Лісняка, 28 лютого 2022 року на базі організації відкрили волонтерський пункт; вже 3 березня перший автобус «Sprinter» був повністю завантажений і відправлений до Черкаського шпиталю. Наразі організація продовжує надавати гуманітарну допомогу інвалідам Чорнобиля, малозабезпеченим та переселенцям, що проживають у Соборному районі.
Історія Олександра Лісняка — один із численних прикладів мужності та самопожертви людей, які у 1986 році та в наступні роки працювали над тим, щоби зменшити масштаби катастрофи і захистити життя мільйонів.
Ярослав Савельєв, фото, відео автора