Юрій Ковальов — водій швидкої допомоги, чиє щоденне чергування перетворилося на безперервну боротьбу за життя людей у зоні бойових дій. Він розповідає про поранених молодих військових, яких доводилося вивозити попри загрозу, про моральну вагу своєї роботи та про сім’ю як головну опору в найважчі дні.
Про це розповідає Дніпро24
Як професія стала місією
Ковальов свідомо обрав медичний напрямок, починав як звичайний водій і незабаром усвідомив, що служба на швидкій — це не лише кермування, а робота в єдиному ланцюгу, який щодня рятує життя. До повномасштабного вторгнення він не уявляв собі роботу в умовах війни: це здавалося далекою й нереальною можливістю. Проте реальність змінила маршрути, характер виїздів і рівень відповідальності.
Після 24 лютого його професійне ставлення трансформувалося: тепер робота сприймається як місія. Кожен виїзд може вирішувати не лише долю пацієнта, а й безпеку всієї бригади. Страх залишився, але більше не керує рішеннями — важливіша дисципліна, холодна голова й розуміння, що за ним стоять люди, які потребують допомоги.
Робота в умовах обстрілів: виклики та рутинні ризики
У воєнний час звична турбота про безпеку руху поєдналася з постійною загрозою: обстріли, блокпости, повітряні тривоги. Кількість і складність викликів зросла — часто доводиться діяти в умовах хаосу, коли немає часу на сумніви чи помилки. Водій швидкої сьогодні — не просто той, хто веде автомобіль, а повноцінний учасник рятувальної операції.
Типовий виклик нині часто пов’язаний з евакуацією з бойових позицій: виїзд робиться максимально швидко та інколи без повної інформації про обстановку. Дорога проходить по зруйнованих трасах, поруч можуть бути обстріли, а зв’язок з диспетчером та військовими медикаментами постійно підтримується. На місці операція триває декілька хвилин — забрати поранених і негайно повертатися, аби мінімізувати ризик для всіх.
Ковальов підтверджує, що доводилося працювати під обстрілами та в періоди повітряних тривог, зокрема під атаками «шахедів». У таких умовах бригади працюють на автоматі: одночасно стежать за небом і дорогою, думають, як найшвидше евакуювати поранених у безпечніше місце. Залишатися й перечекати тривогу часто неможливо, коли в машині пацієнт — відповідальність за його життя зобов’язує йти до кінця.
Найскладнішим у роботі Ковальов називає моральний тягар. Фізичне виснаження та емоційні втрати можна відновити, натомість моральні переживання лишаються надовго: усвідомлення, що не всіх можна врятувати, навіть роблячи все можливе, тяжко переживається. Особливо боляче працювати з пораненими цивільними, дітьми та літніми — ці випадки залишають шрам у свідомості і змінюють ставлення до життя.
Одним із випадків, що назавжди залишився в пам’яті, був виїзд на крафтер з трьома ношами: три поранені військові, у одного — поранення плечової артерії, де кожна секунда була вирішальною. Від швидкості надання першої допомоги й організації перевезення залежало життя пацієнта; цей виклик продемонстрував, наскільки критичною буває робота медиків і наскільки важливо зберігати холодну голову в екстремальних обставинах.
Що дивує водія у людей під час найважчих моментів, так це безстрашність молодих військових: навіть поранені вони тримаються, підтримують побратимів і виконують завдання. Ця стійкість і рішучість вражають — багато хто бореться не лише за себе, а за інших.
Ставлення пацієнтів до медиків зазвичай проявляється в довірі: часто поранені втрачають свідомість і не можуть реагувати, але їхня покладена на команду довіра підсилює відповідальність бригади й прискорює дії.
Особливо пам’ятаються слова подяки від поранених або їхніх родин — іноді це ледь вимовлене «Дякую, що ви тут» або «Ви врятували мені життя». Такі слова залишаються надовго й нагадують, заради чого кожного дня виїжджають на виклики.
Відновлюється Ковальов переважно в сімейному колі: кілька годин з близькими дають змогу відновити внутрішню рівновагу й хоча б на деякий час відірватися від напруги. Війна також змінила його особисте сприйняття — тепер життя, навіть повсякденні дрібниці, мають іншу, значно вищу цінність.
Після перемоги він мріє про прості речі: мир, тишу і звичні виклики без вибухів і тривог, про можливість більше часу проводити з родиною та планувати майбутнє в безпечних умовах. Як слова, якими він хотів би звернутися до людей, були такі: «Хочеться жити мирно і цінувати один одного».
Інтерв’ю провела Ірина Ковальова