Іванна Редька з Дніпра — майстер спорту з парабадмінтону, призерка чемпіонатів Європи, яка стала однією з помітних спортсменок України в адаптивному бадмінтоні. Її шлях — приклад наполегливості: народившись без правої руки, Іванна не лише подолала фізичні обмеження, а й перетворила спорт на професію та спосіб життя, що подарував їй міжнародний досвід і нові знайомства
Про це розповідає Дніпро24
«Незважаючи на хвилювання моїх рідних, у дитячому віці я себе цілком нормально сприймала, – ділиться Іванна. – Можливо, мені просто пощастило. Але мене завжди оточували хороші люди! У садочку, школі… Однокласники поважали, не було якогось булінгу. Навіть якщо траплялися одиничні випадки, коли хтось чужий надумав зневажливо поставитися чи посміхатися, то хлопці з мого класу заступалися. Я відчувала турботливе ставлення і від педагогів. У семирічному віці почала займатися плаванням. Цей вид порадили лікарі, щоб запобігти проблемам зі спиною».
Ранні роки та перші спортивні кроки
Іванна виросла в родині, яка хвилювалася про її адаптацію в колективі, проте дитинство склалося сприятливо: однокласники й учителі підтримували дівчину, тому вона відчувала себе включеною у життя школи та садочка. З семи років медики порадили займатися плаванням, щоб зменшити ризик проблем зі спиною. Багаторічні тренування та виступи на чемпіонатах України заклали основу спортивного характеру.
Пізніше Іванна обрала освіту фармацевта-технолога й на якийсь час припинила інтенсивні заняття спортом, сконцентрувавшись на навчанні. Проте доля привела її до парабадмінтону — зустріч із тренером Дмитром Миколайовичем Зозулею стала поворотною: він формував команду в Дніпрі та запропонував Іванні спробувати новий вид спорту.
Парабадмінтон і міжнародні змагання
Почавши парабадмінтон у 19 років, Іванна працювала інтенсивніше, ніж зазвичай починають у дитинстві: тренування доходили до трьох разів на день, щоб швидко опанувати техніку й вийти на змагання. Приблизно через шість років наполегливої праці вона здобула першу велике досягнення — бронзову медаль чемпіонату Європи.
Парабадмінтон дав їй не лише спортивні результати, а й відчуття спільноти: «бадмінтонна сім’я», яка відкриває двері у різних країнах. До початку повномасштабного вторгнення рф Іванна багато подорожувала на турніри та збори: Китай, Японія, Малайзія, Тайвань, численні європейські країни, а також Південна Америка — Перу, Бразилія. Азія, де бадмінтон дуже популярний, стала важливим майданчиком для обміну досвідом.
У парабадмінтоні існує чіткий поділ за категоріями залежно від анатомічних особливостей та формату гри. Іванна виступає у категоріях для спортсменок з порушеннями вище пояса. Вона віддає перевагу парним дисциплінам: командна гра потребує згоди, взаєморозуміння та точного розподілу ролей, що робить її і технічно, і психологічно складнішою, але більш цікавим викликом для спортсменки.
Парабадмінтон також став містком у особистому житті: до дніпровської команди прийшов спортсмен Єгор Гармаш, з яким Іванна згодом створила сім9ю. Єгор має власний шлях у спорті: у дитинстві він втратив ногу внаслідок ДТП, привернув увагу глядачів участю в дитячому талант-шоу, пізніше досяг успіхів у воркауті та академічному веслуванні, у 2019 році здобув срібло на етапі Кубка світу з академічного веслування.
Згодом Єгор спробував себе в парабадмінтоні, а пізніше відійшов від професійного спорту та зосередився на розвитку власного торговельного бізнесу; у вільний час він займається ампфутболом у складі громадської організації “ДНІПРО ЧЕСТЬ”.
Пара життя і кар9єри Іванни та Єгора сформувалася на базі взаємної поваги й активності, без почуття жалю: вони трактують стосунки як партнерство, де один підтримує іншого й вірить у його можливості.
З початком повномасштабного вторгнення рф 24 лютого 2022 року плани команди змінилися: поїздка на змагання до Іспанії відмінилася, багато спортсменів виїхали за кордон, і в команді залишилося лише кілька осіб. Тренер налагодив контакти з французькими колегами, які надали можливість продовжити тренування у безпечних умовах. Навесні 2022 року Іванна, Єгор, інші спортсмени та тренер зі сім9єю переїхали до Франції на кілька місяців.
Перебування за кордоном виявилося непростим: сільська місцевість, обмежена інфраструктура, складності з побутом. Під час тренувань Іванна отримала травму лівої руки — це була єдина працездатна рука спортсменки, тому подальше лікування стало дуже важливим. Після реабілітації Іванна та Єгор повернулися в Україну й ухвалили рішення залишитися жити в рідному місті. Для них важливі приналежність до місця та близькість рідних.
Після завершення міжнародної кар9єри Іванна знайшла себе в тренерській роботі. Вона працює з дітьми 10–14 років, продовжує освіту за спеціальністю “Фізична культура і спорт” і готова тренувати молодих парабадмінтоністів з інвалідністю, якщо в Дніпрі з9явиться попит. Отриманий раніше диплом фармацевта-технолога вона вважає корисним досвідом, але тренерство стало справжнім покликанням.
Іванна з теплом згадує часи, коли дніпровська команда була більшою: спільні тренування, поїздки, дружні зустрічі за кавою створювали особливу атмосферу, яку вона хотіла б відновити. Нині спортсменка передає набуті навички новим поколінням і продовжує розвивати адаптивний спорт на місцевому рівні.
Їхня історія — про силу волі, партнерство й вибір залишатися поруч із рідним домом попри випробування та труднощі, які принесла війна.