Фонд «Їжа життя», під керівництвом Юрія Варави, став однією з найбільших волонтерських ініціатив у Дніпрі, що щоденно забезпечує харчування тисяч людей. За багато років своєї діяльності організація збільшила обсяги допомоги з 20-50 порцій на день до понад 2000 під час повномасштабної війни, розширивши кількість роздач з 9 до 42, а кількість волонтерів з кількох десятків до понад тисячі. В інтерв’ю Юрій ділиться, як випадкова поїздка змінила його життя, чому він ніколи не сумнівався у своєму покликанні, та що є для нього найціннішою подякою.
Про це розповідає Дніпро24
– Юрію, коли ви вперше зрозуміли, що допомога людям — це ваша доля? Чи був момент, після якого ви вже не могли повернутися до звичного життя?
У 2010 році. Я завжди кажу: випадковості не випадкові. Тоді я був фотографом, шукав підробіток і побачив оголошення про фасадні роботи. Приїхав, познайомився з Анатолієм, який попросив мене підвезти обіди для п’ятдесяти людей в рамках проекту «Їжа життя». Я подумав: чому б і ні, зроблю добру справу. Коли ж я побачив бабусь і дідусів у черзі, щось у мені перевернулося назавжди. Після тієї роздачі я вже не міг бути тим Юрою.
– Чи пам’ятаєте першу людину, якій ви особисто передали їжу?
Конкретної людини не пам’ятаю, але точно знаю, що першу тарілку передав або бабусі, або дідусю, стоячи приголомшений у черзі з сорока людей.
– Чи виникала у вас думка: може, вистачить з цим займатися?
Ні, жодного разу. Ця думка навіть не спалахувала.
– Як ваша родина сприйняла ваше рішення допомагати тисячам людей?
Дружина сказала: «Клас, молодець». Діти пишалися, коли їх однокласники запитували: «А це твій тато годує бабусь?». Коли почалася велика війна, молодша донька вже на третій день сама організувала приготування їжі з однокласниками.
– Чи були випадки, коли їжі не вистачало для всіх, хто прийшов?
Багато разів ми переживали, що їжі може не вистачити, але за всі роки такого не сталося. Завжди вистачало до останньої ложки.
– Що відбувалося з вами та фондом 24 лютого 2022 року?
У той день я був у шоці, думав лише про родину. Але 25 лютого о шостій ранку колега зателефонував і повідомив, що ми готуємо вже чотириста порцій. Це стало для мене шоком, і з того ранку ми працюємо без зупинки, щодня досягнувши двох тисяч порцій.
– Чи плануєте зменшити обсяги допомоги після перемоги?
Ні, це моє життя. Після війни нужденних стане ще більше, і ми не зупинимося.
– Чи буває, що через обстріли ви не виїжджаєте на точки?
Ніколи. Коли обстріли — ми ще більше рвемося, бо розуміємо: саме зараз людям найгірше.
– Яка з поїздок на передову була для вас найстрашнішою?
Берислав, Херсонщина, травень 2023 року. За дві хвилини до нашого приїзду закінчився артобстріл, все було в диму. Я молився, думаючи про те, що я винен, якщо щось трапиться. Але ми вийшли з того місця живими, і це стало знаковим моментом.
– Яка з подяк вам найдорожча?
Коли моя родина пишається мною, і коли ті, хто колись стояв у черзі, тепер приходять і допомагають.
– Якби ви могли зустріти себе у двадцять років, що б сказали?
«Ти що, з глузду з’їхав?». З того часу я став зовсім іншою людиною, і вдячний всім, хто допомагав мені стати тим, хто я є.
– Як вам вдається не вигоряти протягом усіх цих років?
Досить вийти на точку, подивитися в очі тим, кому допомагаєш, і всі твої проблеми зникають. Це обмін енергією, любов’ю та теплом.
Дар’я Любарська