Чотири роки минули від моменту, коли Енергодар опинився під контролем окупаційних сил, однак згадка про місто продовжує привертати увагу міжнародної громадськості. Через розташовану поруч Запорізьку атомну електростанцію контроль над Енергодаром має не лише військове, а й інформаційно-психологічне значення: загроза техногенної катастрофи стала одним із елементів гібридної війни.
Про це розповідає Дніпро24
До річниці окупації зібрано свідчення двох мешканок та кількох військовослужбовців, які були в місті на її початку. Імена цивільних змінено з міркувань безпеки — у матеріалі вони фігурують як Галина та Олена; військові говорили з зазначенням позивних.
Початок: шок, вибухи і відчуття пастки
Коли в Енергодарі стало зрозуміло, що в місто заходять війська, багатьом мешканцям було важко повірити у те, що відбувається. Галина пригадує, що до останнього ходила на роботу, бо офіційних вказівок не було, і відчуття невизначеності змушувало людей самостійно вирішувати, залишатися чи евакуюватися.
Олена розповідає, що пам’ятає момент, коли в телеграм-каналі міського голови з’явилося повідомлення «Вони зайшли», після чого почалися вибухи. За її словами, люди сиділи в коридорах і плакали; батьки намагалися хоч якось чинити опір, підручними засобами готуючи коктейлі Молотова. “Ми сиділи в коридорі й чекали” — ця фраза стала символом того першого періоду для багатьох родин.
Військові, які опинилися в місті, також підкреслювали швидкість розвитку подій і психологічний тиск: прохід від інформації до фактичного бою відбувався миттєво, а ставки зростали через близькість до важливих об’єктів інфраструктури.
Життя під окупацією: обмеження, пропаганда, страх
У перші дні після захоплення в Енергодарі зникло пальне, обмежився інтернет, перестали працювати банкомати, а дефіцит у магазинах і черги за базовими товарами стали буденністю. Окуповані частини міста практично опинилися в ізоляції, де зв’язок між людьми часто був неможливим.
Інформаційний вплив почав діяти негайно: на вулицях з’являлися роздачі газет і листівок, місцеві канали замінялися або доповнювалися мовленням з рф, а в центрі міста стояв автобус із російською пресою. Людям нав’язували твердження на кшталт «Росія прийшла назавжди» та обіцянки «мирного життя», що на тлі вибухів і нестабільності виглядало цинічно. Військові відзначали: інформаційна операція йшла відразу за військовою фазою, спрямована на посилення ізоляції й страху серед населення.
Особливо гострим було відчуття небезпеки через бої біля Запорізької АЕС. Мешканці згадують ночі в молитвах, острах не лише за себе, а за весь регіон, адже аварія на станції могла мати глобальні наслідки. Військові підкреслювали, що рішення ухвалювалися в умовах обмеженої інформації й часу, а усвідомлення, в яких умовах вони знаходяться, спричиняло великий тиск.
Що стосувалося виїзду з міста, то він перетворювався на випробування: десятки блокпостів, перевірки документів і телефонів, довгі черги та постійне відчуття, що будь-яка дрібниця може все змінити. Дехто виїжджав через Василівку, інші рухалися до Запоріжжя, проходячи через десятки пунктів контролю.
Для багатьох найціннішим виявилося зберегти родину та домашніх тварин. Галина розповідає, що узяла документи, кілька сімейних фотографій та маленьку собаку Дафну, якої вони ховали в переносці й накривали курткою, аби пройти перевірки. Олена сховала у рюкзаку свою щуриху Мулю: під час руху та перевірок переживала більше за тварину, ніж за себе, але в підконтрольній території Муля опинилася живою, хоч і наляканою.
Військові наголошували, що люди вивозили не тільки речі: вони забирали близьких, досвід і розуміння того, за що варто триматися. Ці особисті історії формують живу пам’ять про початок окупації.
Мешканці вважають важливим зберегти розповіді про тих, хто перебував на блокпостах з українськими прапорами, і про військових, які обороняли станцію. Пам’ять про ті ночі, коли люди молилися, аби АЕС залишилася цілою, залишається центральним елементом колективного досвіду.